Літературно-музичне свято до Дня рідної мови : (сценарій)

Галина Аношкіна.

Поданий позакласний захід передбачає розширення та поглиблення знань учнів про Україну, про національні символи держави; формування національної свідомості школярів; активної громадянської позиції; виховання почуття патріотизму.

Мета: сприяти формуванню пошани до рідної мови, звичаїв і традицій українського народу; розвивати в учнів естетичне чуття, пізнавальну активність; виховувати національну свідомість, почуття патріотизму.

Тип уроку: літературно-музичне свято.

Обладнання: залу прикрашено вишитими руш­никами; символи України, вислови про мову, ви­ставка книг народознавчої тематики.

Перебіг заходу:

(Лунає пісня Н. Бучинської „Моя Україна”, сл. Ю. Рибчинського, муз. Ніколо).

Ведучий 1. Різні в світі є країни,

Різні гори, полонини,

Різні трави, різні квіти,

А для нас усіх країна –

Найрідніша нам усім –

Це прекрасна Україна,

Нашого народу дім.

Ведучий 2. Рідний край... Починається він від батьківського порогу, з барвінку, який ніжно сте­литься в садочку, а ще – з прадавніх коренів на­шого народу.

Ведучий 1. „Любов до Батьківщини, – писав видатний педагог Василь Олександрович Сухомлинський, – неможлива без любові до рід­ного слова. Тільки той може осягти своїм сер­цем і розумом красу, велич і могутність Бать­ківщини, хто збагнув відтінки і пахощі рідного слова...”.

Ведучий 2. Мова – великий дар природи.

Ведучий 1. Мова – найдорожче, що є в кожного народу. А тому ми не маємо права 
забувати рідну мову, бо ж вона – частка родоводу рідного мі­ста, рідного народу.

Ведучий 2. Як нема без зірок небозводу,

 Як блакиті без сонця нема,

Так і мови нема без народу,

І народу без мови нема.

Ведучий 1. Гадаємо, що все призабуте відгук­неться дзвіночком у ваших душах і ми разом по­вернемося до самобутньої творчості нашого на­роду, до рідного слова.

Ведучий 2. Український фольклор – справжня скарбниця мудрості, де нинішнє і прийдешні по­коління знайдуть приклади гуманності, любові до рідноїземлі, до рідного слова.

(Пісня „Мова у серці народу”, сл. та муз. Н. Красоткіної).

Учень 1. Народ нам мудрість передав свою,

Що диха в звичаях, обрядах і повір'ях.

Тож пам'ятайте рідний оберіг,

Без пам'яті нема народу.

Примножуймо все те, що Бог для нас зберіг,

Народну мудрість – берегиню роду.

Учень 2. Не дай-бо, доле, зникнути пісням,

Що мати нам співала.

Не дай з добром забути,

З яких джерел я воду п'ю,

Щоб пам'ятати, не забути

І на якій землі стою.

Учень 3. У рідному краї і серце співає,

У рідному краї і серце безкрає,

Тут кожна травинка і кожна билинка

Вигойдують мрії на теплих вітрах.

Під вікнами мальви, в саду материнка,

Оспівані щедро в піснях.

Учень 4. Тут мамина пісня лунає і нині,

Її підхопили поля і гаї.

Її вечорами по всій Україні

Співають, співають в садах соловї.

Учень 5.І я припадаю до неї вустами,

І серцем вбираю, мов спраглий води,

Без рідної мови, Без пісні, Без мами

Збідніє, збідніє земля назавжди.

(Українська народна пісня „Розпустили кучері ді­вчата”).

Ведучий 1. Чарівна душа нашого народу... Завжди українця в житті супроводжувала пісня і поезія. (Учні читають вірші про мову).

Ведучий 2. Дорогі друзі! Щасливі ми, що на­родилися і живемо в Україні. Тут жили наші діди-прадіди, тут корінь роду українського.

Ведучий 1.І ми повинні знати свої корені, по­винні знати те, без чого не мислиться кожен на­род: народні звичаї і традиції, ми повинні знати свої обереги.

(Пісня „Немає України без калини”, сл. та муз. М. Ведмедері).

Ведучий 2. Багато символів має наша Україна: тополю, вербу, калину.

Ведучий 1. А ще невмирущим творінням тала­новитих рук українок є різноманітні вишивки.

Ведучий 2. Серед них рушник – символ єдно­сті сім’ї, символ любові до землі, до матусі, сим­вол працелюбності нашого народу.

Ведучий 1. Український рушник... На ньому ви­шита доля мого народу. На ньому переплелися радість і біль, щастя і горе. Скільки він промов­ляє серцю кожного з нас. Його можна і порів­няти з піснею. Без рушника, як і без пісні, не об­ходиться наше життя.

Ведучий 2. А мати вишивала рушники...

Думками й українськими піснями.

І слалися дорогами нитки,

І йшли по цих дорогах дні за днями.

Життя з них починалося і доля,

І зустрічі, й прощання, і розлуки,

І житні колоски на тому полі,

Де сонце гладить материні руки.

Ведучий 1. Приходять і тепер в безсонні ночі

Ті рушники, волошками розшиті,

І дивляться з них материні очі,

І чорнобривці, росами умиті.

Ведучий 2. А мати вишивала рушники,

Піснями про калину край дороги.

І йшли у даль життєвії стежки,

Неначе журавлі в осінню пору.

(Пісня „Рушничок”, муз. та сл. І. Білик).

Ведучий 1. Слова „рушник”, „мати” ніби допов­нюють одне одного. Послухайте легенду.

   Було це давно. Жила собі в одному селі мати і мала вона трьох синів-красенів. Горнулась мати до синів і мудрі слова їм говорила: „Сини мої, долю я вам гаптую, пам'ять про себе в руш­никах залишу, тож бережіть їх”. Багато рушни­ків вишила мати і всі між ними розділила. А да­руючи, говорила: „Голуби мої! Пам'ятайте навік прохання своєї неньки. Куди б не їхали, а руш­нику дорогу беріть. Хліб у нього загортайте та ін­ших пригощайте. Хліб на рушнику життя вели­чає, здоров'я береже”.

Ведучий 2. Померла мати, а її слова й пам'ять про неї в рушниках залишились і переда­ються з покоління в покоління. З того часу існує звичай: проводжаючи в далеку дорогу, мати да­рувала синові чи дочці рушник, щоб він зберіг їм

життя, щоб швидше поверталися додому, щоб дорога була щасливою.

Ведучий 1. Рушник на стіні. Давній нашзвичай. Не було жодної оселі в Україні, яку б не прикра­шали рушниками. Хоч би яке убоге судилося їм життя – а все ж естетична прикраса завжди зна­ходила місце в помешканнях – хай то була оди­нока хатина вдови чи затісна багатодітна оселя, приземкувата мазанка чи багата хата – всюди палахкотіли багатством кольорів рушники.

Ведучий 2. Дивлюся мовчки на рушник,

Що мати вишивала,

І чую: гуси зняли крик,

Зозуля закувала.

Знов чорнобривці зацвіли,

Запахла рута-м'ята,

Десь тихо бджоли загули,

Всміхнулась люба мати.

І біль із серця раптом зник,

Так тепло-тепло стало.

Цілую мовчки той рушник,

Що мати вишивала.

(„Пісня про рушник”, сл. А. Малишка, муз. П. Майбороди).

Ведучий 1. Рідна мова вводить нас у чудовий світ мистецтва, влучних висловів, прислів'їв, приказок. Та справжня її прикраса – україн­ський гумор.

(З'являється Стецько, робить вигляд, що не може порахувати пальці).

Ведучий 2. Стецю, а тебе хто запросив? Що ти тут робиш?

Стецько. Сказали, що тут їсти давати будуть. От я і тутечки.

Ведучий 1. Ось тобі й маєш. Тобі тільки по­їсти. Поглянь, краса яка навкруги. (Оглядають кімнату).

(Входить Уляна. Стецько перший її побачив).

Стецько. А ось і пригощать будуть. Зараз я наїмся. Все мені, мені. (Підходить до Уляни, розглядаєе її із захопленням).

Стецько. Та й патлата! (Сміється голосно, підходить з Уляни, довго думаючи, говорить). А що у вас варили ?

Уляна (не звертаючи на нього уваги). Нічого! 

Стецько (довго згадуючи). Ну!.. Ну!.. А тепер що?

Уляна. Що? 

Стецько. Що? 

Уляна. Що? 

Стецько. Що?

Уляна. Що? Нічого!

Стецько. Брешеш-бо, як нічого! Батько казав, розпитай її обо всім. А хто її зна, об чим її розпи­тувати! Я усе позабував.

Уляна. Так піди до батька та й розпитай, коли позабував!

Стецько. Так він-бо добре казав, не іди, каже, говорить від неї, поки обо всім не домовишся.

Уляна. Ні об чім нам з тобою домовлятися. 

Стецько. Як ні об чім, коли вже ти за мене ідеш?

Уляна. Ні, голубчику, цього ніколи не буде.

Стецько. А чом не буде?
 

Уляна. Тим, що я за тебе не піду!

Стецько. А чом не підеш?

Уляна. Тим, що не хочу!

Стецько. Та чому не хочеш?

Уляна. Не хочу тим, що не хочу.

Стецько. Ну, тепер твоя правда. А батько ка­зав, що ти підеш.

Уляна. Не піду.

Стецько. Ну, а батько казав: не потурай їй, по­женихайся та пісеньки заспівай, то вона й піде. От я й заспіваю.

На курочці пір'ячко рябое,

Любимося, серденько, обоє.

Диб, диб на село,

Кив, морг на нього.

Я не дівка його,

Не піду за нього.

Ой, полола дівчина пастернак,

Та сколола ніженьку на будяк.

Диб, диб на село...

Не так болить ніженька з будяка,

Ой, як болить серденько від дяка.

Диб, диб...

Ой, чия ти дівчино, чия ти?

Чи ти вийдеш на вулицю гуляти?

Диб, диб...

А що, хороша моя пісня?

Уляна.Так точнісінько як ти, що нічого і не вто­ропаєш. Ось слухай, яку я тобі заспіваю. (Співає).

В мене думка не така, щоб пішла я за Отецька.

Стецько стидкий, Стецько бридкий!

Цур тобі, не в'яжися, пек тобі, відчепися! Бо­жевільний!

Не дурна я і не п'яна, щоб пішла я за Степана.

Стецько стидкий...

Лучче впасти мені з дубу, чим йти заміж'за Кандзюбу.

Стецько стидкий...

Лучче мені з моста в воду, чим достатися уроду.

Стецько стидкий...

А що, Стецю, хороша моя пісенька?

Стецько (довго дивиться на неї мовчки, потім раптом скрикує). Погана! Який тебе нечистий та­кої навчив? Як я її розслухав, так вона дуже по­гана! Зачим ти їїспіваєш, га?

Уляна. Та я тобі й співаю, і кажу, що не люблю тебе і не піду за тебе. 

Стецько. Так себто батько збрехав? Ну-ну! Ось тільки скажи йому, що він бреше, то так по пиці ляпанця і дасть. (Зітхає). Я вже пробував.

Уляна. Так що ж? То батько твій, а то я тобі кажу, що не хочу!

Стецько. Не треба мені твого хотіння, пі­деш і без нього. Батько ще казав, щоб ти не драж­нилась.

Уляна. А чого мені дражнитись? Я не скотина, нехай Бог милує! А щоб я пішла за тебе, то на­вряд. Я ж кажу, що наше сватання ще вилами по воді писане.

Стецько. Ей!.. Чи Прісько, чи Домахо, чи як тебе. Послухай та іди. Ось коли б ти вже була моя жінка та сказала б, що не хочеш за мене, то я б тобі пику побив, як мені батько часом б'є; але тепер ще не можна. Батько казав, після ве­сілля можна жінку бити скільки хоч, а тепер не можна. Дарма! Я і підожду! А поки ще ласкою просю: піди за мене.

Уляна (в сторону). Ну що мені з дурнем робити? Покинула б його, так мати лаятиме. Зостанусь та буду його піддурювати.

Стецько. Ой, чую, чую, пахощі смачних укра­їнських вареників із сиром.

Ведучий 1. Шановні гості! Ми раді, що сьо­годні в цьому залі зібралися ті, яким не бай­дуже майбутнє рідної мови, національної куль­тури. І поки ми збираємося на такі свята, „наша пісня, наша дума не вмре, не загине”.

Ведучий 2. Народна пісня – голос невсипущий,

Душі людської вічне відкриття.

Вона ніколи, як і хліб насущний,

Не вийде з моди сущого життя.

Ведучий 1. Бо ж нашому роду нема переводу,

А пісня єднає коріння святе.

Дай, Боже, нам віру і братню згоду

На довгії роки, на вічні віки.

(Пісня „На щастя, на долю”, сл. М. Ткача, муз. М. Мозгового).

Використані джерела

1. Верховець В. М. Світочі України / В. М. Верховець. – Харків : „Торсінг Плюс”,  2010.

2.  Години спілкування. 5-8 кл. – Харків : Видавнича група „Основа”, 2013.

3.  Гусак С. В. Легендарні постаті України / С. В. Гусак. – Харків : „Торсінг ПЛЮС”, 2009.

4. Із народної криниці : посіб. для закладів освіти та культури / автор-упоряд. Л. А. Сердунич. – Горо­док, 2011.

5. Кращі позакласні заходи. Учитель року. Вип. 2. / уклад. Є. І. Науменко. – Харків: Видавнича група „Основа”, 2008.