Закон про державну мову: що треба знати про нього працівникам публічних бібліотек

Леся Костенко, провідний методист

Полтавської обласної універсальної наукової бібліотеки ім. І. П. Котляревського

   16 липня 2019 р. набрав чинності Закон України «Про забезпечення функціонування української мови як державної» від 25 квітня 2019 р. № 2704-УІІІ (далі - Закон про мову). Прийнятий він був відповідно до ст. 10 Конституції України, що визначає українську мову як єдину державну мову в Україні та покладає на державу обов'язок забезпечувати її всебічний розвиток і функціо­нування в усіх сферах суспільного життя на всій території України, та з урахуванням Рішення Конституційного Суду України ще від 14 груд­ня 1999 року № 10-рп/99 про те, що «українська мова як державна є обов'язковим засобом спілку­вання на всій території України «...» в публічних сферах суспільного життя, які визначаються за­коном» (тут і далі підкреслення наше. -Л. К.}.

   Оскільки Законом про мову до публічних сфер суспільного життя віднесено культурну сферу за­галом (у т. ч. функціонування бібліотек), то певні норми цього Закону мають безпосередній стосу­нок до роботи публічних бібліотек усіх рівнів, а отже, працівники бібліотек повинні ці норми ви­конувати. Тож про які норми йдеться? Наявність юридичної освіти і досвід роботи в царині права дали мені змогу зробити вибірку таких норм та проаналізувати їх. Тому - все за порядком.

    Насамперед варто зазначити, що, відповідно до ст. 1 п. 1 Закону про мову, єдиною державною (офіційною) мовою в Україні є українська мова. а ст. 6 п. 1 зобов'язує кожного громадянина кра­їни володіти державною мовою. Таким чином, кожен (у т. ч. працівники бібліотек), хто має паспорт громадянина України, незалежно від своєї національності, має володіти державною, тобто українською мовою. Нею слід володіти поряд зі своєю рідною мовою, якщо ці мови не збігаються.

   Статус української мови як єдиної державної передбачає обов'язковість її використання на всій території України в публічних сферах суспільного життя, які визначені Законом про мову (ст. 1 п. 7). Тобто громадяни загалом, і працівники бібліотек зокрема, обов'язково мають застосовувати укра­їнську мову тільки в публічних відносинах. Для бібліотечної сфери це насамперед спілкування з відвідувачами публічних бібліотек, а також офі­ційно-ділове спілкування з керівництвом і праців­никами.

За нормами ст. 2 п. 2 Закону про мову дія цьо­го законодавчого акта не поширюється на сферу приватного спілкування. Це означає, що праців­ники публічних бібліотек у свій позаробочий час, коли вони не виконують своїх посадових обов'яз­ків, можуть спілкуватися рідною мовою, якщо це не українська мова. Тобто сфери приватності Закон про мову не торкається зовсім.

   Також цим Законом (ст. 9 п. 1) установле­но досить великий перелік осіб, які зобов'язані застосовувати державну мову під час виконан­ня ними службових обов'язків. Конкретно пра­цівників публічних бібліотек у цьому переліку немає, але підпункт 16 п. 1 ст. 16 відносить до цього переліку посадових та службових осіб уста­нов державної або комунальної форм власності, крім осіб, які не є громадянами України. Публічні бібліотеки - це і є установи державної чи кому­нальної форм власності, а тому саме ця норма Закону про мову зобов'язує всіх посадових та службових осіб публічних бібліотек застосовува­ти державну мову під час виконання ними служ­бових обов'язків. Якщо ж у публічній бібліотеці офіційно працює особа-іноземець, яка має доз­віл на працевлаштування в Україні, то Закон про мову не вимагає від такої особи при виконанні своїх службових обов'язків обов'язкового засто­сування державної мови.

   Робочий процес у публічній бібліотеці, осо­бливо у великій, пов'язаний із проведенням різного роду засідань, заходів, зустрічей, нарад тощо. З цього приводу варто знати, що за ст. 12 п. 1 Закону про мову робочою мовою діяльності установ державної або комунальної форм влас­ності, в т. ч. мовою засідань, заходів, зустрічей та робочого спілкування, є державна мова. Таким чином, усі робочі наради, засідання, зустрічі, на яких обговорюються питання діяльності біблі­отек (навіть тоді, коли на них присутні тільки «свої» працівники і для більшості з них рідною мовою є не українська), проводяться винятково державною мовою. А от неформальне засідання працівників бібліотеки, де обговорюватиметься, наприклад, новорічний корпоратив, можна про­вести тією мовою, якою буде зручно присутнім, оскільки це виходить за межі робочого спілку­вання.

   За вимогами ст. 12 п. 2 Закону про мову в разі, якщо під час засідання, заходу або зустрічі використовується не державна, а інша мова, має бути забезпечений переклад державною мовою (навіть тоді, коли цю іншу мову всі розуміють без перекладу, бо Закон про мову не передбачає жод­них винятків). Буває так, що до бібліотеки з робочим візи­том приїжджають іноземці і беруть участь у на­радах. Під час робочого спілкування певного кола осіб з іноземцями, згідно зі ст. 12 п. З Закону про мову, може застосовуватися інша мова, прийнят­на для учасників. Наприклад, зустріч адміністра­ції та керівників структурних підрозділів пу­блічної бібліотеки з представниками іноземних бібліотек з питань обміну досвідом може пройти українською з використанням перекладу для гос­тей, а може - тільки з використанням англійської чи російської мов, якщо і українська, і зарубіжна сторона нею володіє (без використання україн­ської). У ст. 13 п. 5 Закону про мову визначено, що мовою локальних актів, що регулюють діяльність установ державної та комунальної власності, є державна мова. Це безпосередньо стосується всіх публічних бібліотек. До локальних актів бібліотек належать накази, інструкції, положення, правила користування, технологічні карти та інші доку­менти, котрі видаються в межах однієї бібліотеки чи бібліотечної системи, затверджуються її керів­ником і регулюють діяльність цієї бібліотеки чи системи. І всі вони мають бути викладені україн­ською мовою.

   Закон про мову містить норми, котрі варто враховувати під час запису до бібліотеки нового користувача, внесення даних про нього до реє­стру та оформлення титульного аркуша читаць­кого формуляра. Це норми ст. 8 п. 2 та ст. 40 п. 2. У них установлено, що громадяни України, рідна мова яких відмінна від української, мають право на транскрибований запис своїх прізвища, імені та по батькові відповідно до своєї національної традиції. Це повністю відповідає нормі п. 2 ст. 294 Цивільного кодексу України, де зазначається, що «фізична особа має право на транскрибований запис її прізвища та імені відповідно до своєї на­ціональної традиції». У цьому разі йдеться про написання іншомовного імені за допомогою лі­тер українського алфавіту з відступленням від чинних орфографічних норм української мови.

   Тому якщо відвідувач, записуючись до біблі­отеки, надасть документ, який посвідчує особу і в якому зазначено його іншомовні прізвища та ім'я українськими літерами, але написано їх так, як вони звучать рідною мовою, то праців­ники бібліотеки повинні внести дані про особу у свій реєстр, нічого не змінюючи і не підбираючи українського аналога (до прикладу, Анну, Алесю, Нікіту, Євгенія, Міхаїла чи Міхаела не треба за­мінювати на Ганну, Олесю, Микиту, Євгена чи Михайла).

   Застосуванню української мови як держав­ної в публічних сферах (у. т. ч. у сфері культури) присвячено розділ V Закону про мову. Окремо про бібліотеки в ньому норм немає, але є нор­ми, що можуть стосуватися роботи бібліотек. Так, відповідно до ст. 26 п. 2 абз. 2 Закону про мову, словники, розмовники та підручники, од­нією з мов яких є державна, і книжкові видання з ідентичними за змістом текстами двома і більше мовами, однією з яких є державна, вважаються книжковими виданнями державною мовою. Це потрібно враховувати при складанні докумен­тів із бібліотечної статистики. Але сама ця нор­ма набире сили через 2 роки з моменту набуття чинності Закону про мову, тобто діяти вона поч­не з 16.07.2021 р.

Ст. 27 п. З Закону зобов'язує в роботі установ державної чи комунальної форм власності вико­ристовувати винятково комп'ютерні програми з користувацьким інтерфейсом державною мовою.

    Діяльність публічних бібліотек тісно пов'яза­на з проведенням публічних заходів. За нормою ст. 29 п. 1 Закону про мову публічними заходами для цілей цього закону є, зокрема, збори, конфе­ренції, виставки, семінари, тренінги, дискусії, фо­руми, інші заходи, які організовуються повністю або частково державними чи комунальними уста­новами. Ця норма зобов'язує установи проводити публічні заходи державною мовою, якщо інше не встановлено законом.

   У разі застосування під час публічного захо­ду іншої мови, ніж державна, його організатор (у нашому випадку - бібліотека) зобов'язаний забезпечити синхронний або послідовний пе­реклад державною мовою, якщо цього вимагає хоча б один учасник публічного заходу. Тобто Закон про мову дає змогу використовувати в зазначених публічних заходах іншу мову, ніж українська, без перекладу, якщо всіх учасників заходу це влаштовує і жоден з них не вимагає такого перекладу (наприклад, доповіді одного чи декількох учасників конференції, яку орга­нізувала бібліотека, виголошуються іншою, ніж українська, мовою і ніхто не вимагає українсько­го перекладу).

   Крім мови проведення публічних заходів, Закон про мову регулює й питання мови проведен­ня культурно-мистецьких. розважальних та видо­вищних заходів. Відповідно до ст. 23 п. 2 такі захо­ди проводяться державною мовою. Застосування інших мов під час таких заходів дозволяється, якщо це виправдано художнім, творчим задумом організатора заходу (наприклад, на соціокультур-ному заході про Антуана де Сент-Екзюпері, який проводиться українською, крилаті фрази з його філософської казки «Маленький принц» зачиту­ються мовою оригіналу - французькою, а на за­ході про лірику Другої світової війни, що теж про­водиться українською, вірші воєнної тематики К. Симонова читаються російською мовою - так, як написав їх автор, аби максимально передати особливості його поезій).

    Слід зазначити, що норма про мову культур­но-мистецьких, розважальних та видовищних за­ходів не поширюється на застосування мов під час виконання або відтворення пісень, інших музич­них творів з текстом, фонограм. Тобто на всіх со-ціокультурних заходах, що проводить бібліотека, пісні виконуються мовою оригіналу (будь-якою] без жодних перекладів; це стосується і «живого» виконання, і фонограми.

   Супровід (конферанс) культурно-мистецьких. розважальних та видовищних заходів в Україні, відповідно до цієї ж ст. 23 Закону про мову, здійснюється державною мовою. Таким чи­ном, ведучий(-а) соціокультурного заходу в біблі­отеці завжди має застосовувати українську мову. Особливістю вищезазначеної статті щодо мови культурних, розважальних та видовищних заходів є те, що вона набере чинності 16.07.2021 р.. тоб­то через 2 роки після набрання чинності самим Законом.

  Закон про мову встановив не лише норми щодо застосування державної мови в різних сфе­рах суспільного життя, а й створив механізм щодо нагляду за дотриманням норм цього Закону, бо, відповідно до його ст. 1 п. 6, «створення перешкод та обмежень у застосуванні державної [україн­ської) мови тягнуть за собою відповідальність, встановлену законом».

   Таким механізмом є створення в Україні, від­повідно до ст. 49 п. 4 Закону про мову, інституту Уповноваженого із захисту державної мови. Це особа, яка, серед іншого, розглядає скарги фізич­них і юридичних осіб на дії та бездіяльність ор­ганів державної влади, органів місцевого само­врядування, підприємств, установ і організацій усіх форм власності, інших юридичних і фізичних осіб щодо дотримання вимог законодавства про державну мову; складає протоколи та застосо­вує стягнення у випадках, установлених законом. Тому, якщо в бібліотеці будь-якого рівня не дотри­муються вищезазначених норм Закону про мову, будь-хто (користувач чи працівник самої бібліо­теки} може подати письмову скаргу на неправо­мірні дії чи бездіяльність бібліотекарів. Це право закріплено у ст. 54 п. 1 Закону про мову, де зазна­чено, що кожна особа має право звернутися до Уповноваженого зі скаргою про порушення вимог Закону та щодо усунення перешкод і обмежень у користуванні державною мовою.

   А п. 2 цієї ж ст. 54 конкретизує, на що саме можна поскаржитися стосовно державних та комунальних установ, до яких відносяться і пу­блічні бібліотеки, а також їхніх працівників. Це: відмова застосовувати державну мову в спілку­ванні з особою, яка скаржиться; застосування під час засідань, заходів чи зустрічей іншої мови, ніж

державна, всупереч вимогам цього Закону; інші підстави. Перелік випадків, коли можна поскаржи­тися   Уповноваженому, не є вичерпним, а тому це може бути будь-яка «мовна» ситуація, якщо скарж­ник вважає, що йому створюють перешкоди у ко­ристуванні державною мовою.

   Уповноважений може відреагувати на скаргу накладенням адміністративного штрафу. Тепер для цього є правове підґрунтя. Прикінцевими по­ложеннями Закону про мову Кодекс України про адміністративні правопорушення (КпАП) допов­нено двома статтями 188⁵² і 188³³, які стосують­ся «мовної» відповідальності.

    Відповідно до ст. 188⁵² КпАП, порушення вимог Закону про мову щодо застосування дер­жавної мови під час засідань, заходів, зустрічей і робочого спілкування в установах державної і комунальної форм власності тягне за собою на­кладення штрафу від 200 до 400 неоподаткова­них мінімумів доходів громадян (нмдг) або по­передження, якщо порушення вчинено вперше (1 нмдг на сьогодні становить 17 грн.). Порушення вимог Закону про мову в царині культури, в ко­ристувацьких інтерфейсах комп'ютерних програм та веб-сайтів, у сфері інформації для загального ознайомлення, публічних заходів тягнуть за со­бою накладення штрафу від 200 до 300 нмдг або попередження, якщо порушення вчинено вперше.

   А за ст. 188⁵³ КпАП повторне невиконання законних вимог Уповноваженого із захисту дер­жавної мови під час здійснення ним державного контролю за застосуванням державної мови тягне за собою накладення штрафу на посадових осіб від 100 до 200 нмдг.

   Справи про адміністративні правопорушення, пов'язані із застосуванням державної мови, роз­глядає Уповноважений із захисту державної мови (ст. 244²⁴ КпАП).

   Оскільки впровадження цієї системи адміні­стративної відповідальності потребує часу, то асі вищезазначені норми КпАП набирають чинності 16.07.2022 р.. тобто через 3 роки з моменту на­брання чинності Закону про мову.

   Прикінцевими положеннями Закону про мову передбачено доповнення «мовними» нормами ба­гатьох законів, але нашого профільного Закону України «Про бібліотеки і бібліотечну справу» серед них немає. До речі, не сказано про мову жодного слова і в чинній редакції цього Закону. Доповнюється лише Закон України «Про культу­ру» одним реченням про те, що «порядок засто­сування мов у сфері культури визначають цей закон та інші закони України». Тобто ми, праців­ники публічних бібліотек, маємо керуватися лише Законом про мову, норми якого були проаналізо­вані в цій статті, і виконувати його вимоги, щоб ні у користувачів, ні у колег, ні в будь-кого не було жодних підстав для скарг стосовно невиконання зазначеного законодавчого акта.

Використана література :

Костенко, Л. Закон про державну мову : що треба знати про нього працівникам публічних бібліотек / Леся Костенко // Бібліотечна планета. – 2019. – № 4. – С. 14–16.